Ну шо, розкажу, бо подружкам соромно, а тут анонімно.

Я все життя в ліжку мовчала. Не тому шо не хотілось, а тому шо якось воно... ну не можу я вголос таке казати.

І тут новий хлопець. Лежимо вже роздягнені, все йде до того самого, а він раптом зупиняється. Буквально за пів сантиметра. І каже: «Скажи, чого ти хочеш».

Я засміялась, кажу «ну ти ж знаєш». А він: «Знаю. Але хочу почути». І лежить. Не рухається. Цілує мене в шию і чекає. Хвилину, дві. Я вже думаю, шо він знущається, а він тримає мене за стегна і просто дивиться.

Перше слово я сказала пошепки. Він каже: «Не чую». Друге трохи голосніше. А на третьому, клянусь, я свого голосу не впізнала.

І він робив рівно те, шо я казала. Не більше, не менше. Кажу «поцілуй мене тут» — цілує. Кажу «нижче» — нижче. Кажу «не зупиняйся» — і він не зупиняється, поки я не вчепилась йому у волосся і не затремтіла вся. А як тільки хотів щось інше, знову зупинявся і питав: «А тепер?» І я мусила казати. А я вже не могла спинитись, казала йому, як мені, і шо робити далі, і шо я з ним зроблю потім, а він від кожного слова тільки шаленів. Кінчила я з таким криком, шо сусіди, мабуть, теж дізнались, чого я хочу.